Життя мого батька було сповнене прагнень. Він прагнув цілісності, хоча хвороба Паркінсона поступово руйнувала його розум і тіло. Прагнув миру, хоча страждав через біль глибокої депресії. Прагнув від інших любові й турботи, хоча часто почувався цілковито самотнім.
Проте почуття самотності відступало, коли він читав свій улюблений Псалом 42. Як і мій батько, псалміст знав, що таке відчайдушне прагнення і невтамована спрага зцілення (Пс. 42:1-2). Знав, що таке смуток, який, здається, ніколи тебе не залишить (Пс. 42:3), а часи радості стають далекими спогадами минулого (Пс. 42:6). Коли псалміста огортали бурхливі хвилі хаосу та болю (Пс. 42:7), він, почуваючись полишеним (як і мій батько), запитував Бога: “Чому?” (Пс. 42:9).
Слова цього Псалма торкалися серця мого батька, запевняючи його, що він – не один; і поступово біль відступав, даючи місце тихому спокою. Татко наче чув ніжний голос в душі, який шепотів йому, що Бог дуже його любить, незважаючи на відсутність відповідей та хвилі, що намагаються збити з ніг (Пс. 42:8).
Якимось чином, цієї пісні любові вночі було достатньо. Навіть мій батько заспокоювався, знаходячи проблиски надії, любові та радості. Цієї пісні було достатньо для нього, щоб чекати на той день, коли всі його прагнення будуть нарешті задоволені (Пс. 42:5, 11).
