Я ріс у шалені 60-ті роки і був байдужий до релігії. Змалечку ходив до церкви, але не мав справжньої віри аж до двадцяти з гаком років. Потім потрапив у жахливу аварію. З тих пір все своє доросле життя я розповідаю іншим про Ісуса та Його любов до нас. Такою є моя життєва подорож.
Дійсно, життя в цьому занапащеному світі можна назвати “подорожжю”. На своєму шляху ми проходимо гори й полонини, річки й степи. Інколи дорога нагадує шосе з великою кількістю подорожуючих, а інколи перетворюється на самотню стежинку. Злети й падіння, радість і смуток, конфлікти, втрати, душевні травми, відчуження… Ми не можемо бачити, куди веде нас шлях, тому маємо бути готові до будь-яких несподіванок – навіть до тих, що нам не до вподоби.
Однак, послідовники Христа ніколи не звершують свою життєву подорож самотньо. Святе Письмо нагадує нам про постійну присутність Бога. Не існує такого місця у Всесвіті, де можна сховатись від Його присутності (Пс. 138:7-12). Він ніколи не полишить нас, не кине напризволяще (Повт. 31:6; Євр. 13:5). Давши обітницю послати дар Святого Духа, Ісус сказав Своїм учням: “Я не кину вас сиротами, Я прибуду до вас!” (Ів. 14:18).
Ми можемо мужньо зустрічати труднощі й сміливо використовувати можливості, адже Бог пообіцяв нам Свою незмінну, вічну присутність.
