На весіллі одного нашого родича моя мама втретє спитала мене, що нового у мене на роботі. І я знову докладно розказувала їй про деякі моменти, наче робила це вперше. При цьому напружено думала, які підібрати слова, щоб мама краще їх запам’ятала. Вона страждає на хворобу Альцгеймера, яка поступово руйнує пам’ять, негативно впливає на поведінку і зрештою призводить до втрати мови.

Мені дуже сумно, але я вдячна, що вона ще з нами, що ми можемо проводити час разом – і навіть розмовляти. Де б мама не зустріла мене, на її обличчі завжди з’являється посмішка, і вона вигукує: “Елісон, який приємний сюрприз!” І це сповняє мене радісним хвилюванням. Нам приємно бути разом. Навіть коли вона забуває слова й замовкає, спілкування триває.

Можливо, цей приклад в якійсь мірі ілюструє наші відносини з Богом. Писання каже нам: “Господь любить тих, хто боїться Його, хто надію складає на милість Його!” (Пс. 146:11). Тих, хто вірують в Ісуса як свого Спасителя, Бог називає Своїми дітьми (Ів. 1:12). І хоча ми можемо постійно повторювати свої прохання або не знаходити потрібних слів, Він виявляє терпіння, бо Йому подобається спілкуватися з нами. Він із радістю слухає нас, коли ми звертаємося до Нього в молитві – навіть якщо нам бракує слів.