Старенька жінка на ім’я Віолета сиділа на своєму ліжку в лазареті й посміхалась кожному підлітку, хто завітав до неї. Вже був полудень. Пекуче повітря неослабно сповнювало її домівку, де зібралась мала група, але жінка не жалілась. Натомість напружувала мозок, щоб згадати якусь пісеньку, щоб заспівати. Раптово на її обличчі з’явилась превелика посмішка, і вона заспівала: “Я біжу, стрибаю і славлю Господа!” Співаючи, старенька розгойдувала руками вперед та назад, немов справді бігла. Сльози з’явились на очах тих, хто сиділи навколо, – адже Віолета не мала ніг. Але вона казала: “Ісус любить мене, і на небесах я матиму ноги, щоб бігати”.
Ці радісні сподівання Віолети надають особливого звучання словам апостола Павла, що записані в Посланні до филип’ян: “А коли життя в тілі − то для мене плід діла, то не знаю, що вибрати. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше” (Фил. 1:22-23).
Кожний із нас проходить крізь важку смугу життя, коли хочеться вже на небо, де на нас чекає обіцяний спочинок. Але, наслідуючи приклад Віолети – її радість, незважаючи на дуже важкі обставини, – маємо й далі “бігти і славити Господа”. Славити як за життя з подостатком, так і за вічну радість, що на нас чекає в кінці.
